Про нас
Живі історії

Живі історії про нас

  1. Йому було лише 2, а його братикам-близнюкам – менше року, коли їхня мати зникла безвісти. Просто забрала всі документи і поїхала. Відтоді ніхто її не бачив і невідомо, чи жива вона досі. Малюки жили з батьком-алкоголіком і 70-річною бабусею, яка теж багато пила. Їхня квартира була практично непридатна для проживання: без світла й тепла, на стінах товстий шар бруду і грибок від постійної вологи, майже не було меблів. Постійним доходом була тільки бабусина пенсія, яку батько зі своїми друзями швидко пропивав, після чого часто жорстоко бив хлопчиків.

 

У цій же квартирі проживали  старші брати ( 15 і 18 років) і 13-річна сестра. Вони піддалися впливу рідних: теж постійно приводили додому друзів, з якими розпивали алкоголь, дихали клеєм і курили.

 

Ніхто ніколи не розмовляв з хлопчиками, не грався, вони дуже погано харчувалися,не мали нормального одягу, не знали, що таке книга чи телевізор. Вони виглядали наче в’язні концтабору, коли влітку 2005 року волонтери «Отчого Дому» познайомилися з ними і запросили у табір на «Острів скарбів». Усі троє були хворі на гайморит, енурез, застуду, мали вади мовлення й розвитку. Старший братик цілий місяць не усміхався і ні з ким не розмовляв.

 

За 2 роки перебування в «Отчому домі» братики практично наздогнали своїх однолітків у розвитку, а за деякими показниками навіть випередили. Хлопчики виявилися дуже різносторонніми, проявили неабиякі здібності в спорті, займаються музикою і танцями, люблять математику, гарно запам’ятовують і декламують вірші. Сьогодні це дуже веселі, рухливі, дружелюбні дітлахи.

 

Спроби допомогти їхньому батькові побороти залежність не призвели до успіху, тому він був позбавлений батьківських прав. Але Бог подарував  нову сім’ю: з літа 2008 року вони живуть у дружній родині, мають двох сестричок.

 

  1. Коли  дядя Ігор розповів про можливість піти в гірський похід, мені дуже захотілося. Ми групою всі разом декілька тижнів планували, що знадобиться, вивчали карти місцевості, розраховували необхідну кількість їжі. Я була сповнена ентузіазму й готова до пригод. Але коли ми вирушили в дорогу, виявилося, що це не так легко. Одразу після першого підйому на гору я відчула себе повністю знесиленою, не могла й не хотіла рухатися далі. Я була готова все покинути, але поряд були друзі, такі ж стомлені, як я, було соромно зупинятися. Дядя Ігор зібрав нас довкола і сказав: «На цьому місці я можу дозволити вам повернутися на базу. Підніматися далі буде важко, дуже-дуже важко. І зараз ви повинні прийняти рішення: або йти далі, або повернутися назад». У мене на очах стояли сльози, боліли ноги, за плечима був важкий рюкзак, але я вирішила не здаватись. Ми молилися, щоб Бог укріпив нас, дав сил і терпіння, і Він допоміг нам. У нас вистачало сил, ми підіймалися все вище й вище. Навколо була неймовірна краса: бездонне блакитне небо, тендітні квіточки, ніжні дерева й могутні гори. Ми цим усім насолоджувалися, багато раділи й, звичайно, фотографувалися. В житті ми такої величі не бачили. А все це завдяки тому, що приклали зусиль, перемогли втому й піднялися-таки на вершину. Тепер я так чинитиму й у житті.

Цей похід зміцнив мене, я вірю, що тепер можу набагато більше. Дуже сподобалося бути разом щохвилини – їсти, підтримувати, допомагати, перемагати свою слабкість. Дякую Богові за цей похід. Я пам’ятатиму його все життя».

                                                     Аня, 18 років

 

  1. Історія цієї дівчинки водночас особлива і типова. Волонтери «Отчого Дому» знайшли її на вулицях Києва. Їй було лише 7, але жила вона зовсім одна в старому покинутому «Запорожці». Її мама зловживала алкоголем і наркотиками, тато був наркоманом. Про своїх трьох дітей вони зовсім не піклувалися. Періодично батько потрапляв до в’язниці за дрібні злочини. Оленка була неслухняною, за що мати її вигнала з дому, коли дівчинці було 5 рочків. Там вона почала курити і стала токсикоманкою. Її поставили на облік у службі в справах неповнолітніх і помістили в притулок. Проте дівчинка нікому не підкорялася і постійно втікала з притулків, у які її повертали знову і знов. Коли їй запропонували поїхати на «Острів скарбів» - табір педагогіки пригод для дітей, дівчинка погодилася. Вона пробула там 3 місяці, після чого її прийняли у Центр соціальної опіки дитини «Отчий Дім» для подальшої реабілітації.

За 6 років, які Оленка провела в «Отчому Домі», тато з мамою жодного разу її не провідали, тому вони були позбавлені батьківських прав. Братиків Оленки помістили в інтернат, де вони перебували до 2009 року, коли в Україну приїхала сім’я, що захотіла їх усиновити. Дізнавшись, що у хлопчиків є сестра, вони розшукали її і теж прийняли у свою родину. Тепер усі разом вони проживають у великій дружній родині, де, крім них, є ще шестеро діток.

                                                                                (з історії життя Оленки)

 

  1. Мама віддала його в інтернат в 4 роки. Він втікав звідти, щоб повернутися до мами, але та його знову і знову відвозила назад, щоб не заважав жити. Тож згодом хлопчик  вирішив жити просто на вулиці. Було дуже тяжко: вчився відвойовувати свою територію, став курити, дихати клеєм. Жив з таким ж нещасними як сам. Іноді вони просили гроші в перехожих, щоб купити їжу, іноді просто крали її. Люди траплялися різні: хто жалів і подавав, хто байдуже проходив повз, а хтось навіть ображав хлопчика. Хтозна, чим би це закінчилося, якби одного дня йому не розповіли про «Острів скарбів». Це все було нове й незвичайне: річка, причал, моторний човен, намети, діти, вогнища вечорами, а головне – багато дорослих, які люблять тебе, які радо поговорять чи побавляться, якщо тобі цього хочеться.

Починати нове життя було непросто: треба було рано вставати на зарядку, чистити зуби, вмиватися, прати свої речі, прибирати, допомагати на кухні. Інколи хотілося кинути все і повернутися до звичного. Проте були радощі, які стримували:  походи, безліч цікавих занять, ігор. А основне – не потрібно було більше турбуватися де взяти їжу. Її давали щодня і щоразу це було смачно.

Наприкінці літа, коли табір закінчився, хлопчика запросили жити в «Отчий Дім», навчатися там, щоб наздогнати своїх однолітків. Тут він і залишився на 4 роки: навчився дружити, полюбив заняття спортом, багато читав, залюбки вчився в школі. Мріяв про свою сім’ю, про власний будинок і люблячих батьків, хоч мама жодного разу не відвідала і не поцікавилася його долею. Зате завдяки зусиллям соціальних працівників восени 2008 року у Сергія знайшов батько! Виявилося, що вже близько 10 років він розшукував сина. Увесь цей час він хотів відновити стосунки, піклуватися про нього. Кілька місяців вони спілкувалися в «Отчому Домі», будували здорові стосунки. Коли ж подружилися, то вирішили жити разом. Мрія Сергійка здійснилася: наприкінці 2009 року вони з батьком поїхали додому.

                                             (З історії життя Сергійка)

 

  1. Я працювала вихователем у дитячому садку «Буратіно» у с. Петрівське, коли у 1999 році в приміщенні дитсадка одну з груп став орендувати «Отчий Дім». На той час це було щось нове у нашому селі. Багато хто відкрито протестував: «Ще безпритульних тут нам бракувало! Будуть ото по дворах шастати!»

Для мене поява «Отчого Дому» була як загадка. Досі я не підозрювала, що є нікому не потрібні діти, які живуть у підвалах, теплотрасах або каналізаційних колодязях. Довкола всі казали: «Це ж такі важкі діти, за ними тюрма плаче…» Я задумалася: звідки вони такі беруться? Як живуть без мами? І чому Роман Корнійко хоче їм допомогти?

Щодня, приходячи на роботу, я бачила людей, які поспішали в цю відокремлену групу, до загадкових для мене дітей. І коли за ними зачинялися двері, поставало запитання: «А що вони там роблять?» Я запитувала про це працівників, з якими познайомилася, але відповіді так і не отримала.

Коли ми з дітьми з дитячого садочка виходили на прогулянку, до нас постійно підходив один хлопчик. Пізніше ми познайомилися: це був Діма Максименко. На той час йому було років 11. Він завжди чемно вітався, трішки розмовляв зі мною і йшов далі. Я полюбила цього хлопчика.  Стала скучати за ним, коли він не приходив. Я не розуміла, як така мила дитина могла жити на вулиці. Не хотілося в це вірити. Не знаю чому, але одного разу я інакше поглянула й оцінила свою роботу в садочку. Я подумала: «У цих дітей є тато й мама, вони повертаються в теплі домівки і мають усе необхідне для життя. Моя робота не має для них особливого значення». Усе частіше я стала замислюватися над долею дітей, які живуть в «Отчому Домі». Наприкінці 2000 року, коли «Отчий Дім» уже переселився у власний будинок, я дізналася, що їм бракує вихователів. Уже в січні 2001 року я перейшла на роботу сюди. Саме ця робота дозволила мені виконати своє покликання. Щодня я тішуся, бачачи, як діти ростуть, розвиваються, кращають на очах. Я й не сподівалася, що прості речі – вмити, причесати, одягти – можуть так високо цінуватися. Адже ця малеча часто не чула навіть теплого слова, не знала ласки й обіймів. Тільки тут я відчула, що виконую визначене Богом призначення. 

                                                                               Галина К.

 

  1. «Багато людей сумніваються, чи зможуть вони полюбити усиновлених дітей як своїх рідних. Зможуть! Навіть більше! Дуже важливою є  мотивація. Потрібно запитати себе: «Чому я це роблю?» Якщо мотивом є любов і рішення подарувати дітям себе і свою сім’ю, вони це відчують. А віддаючи любов, ти отримуєш її назад сторицею. Це ж така нагорода – почути, коли всиновлена дитина вперше з гордістю вимовляє «мама» чи «тато». Коли ми почули це, то заплакали. Яке це щастя – бачити, як залякані очі дитини міняються і стають світлими, наповненими радістю і спокоєм! Ви не уявляєте, яка це радість – ділитися з дитиною своїм щастям і тим самим робити її щасливою!»

                                                   Анатолій і Любов Кривенки, подружжя,

                                                   яке усиновило трьох братиків із ЦСВ «Моя сім’я»

 

  1. Історія про два мішки чаю

Це відбулося у 1997 році. «Отчий Дім» тоді працював у двокімнатній квартирі на вулиці Борщагівській, 143. Тоді там проживало 18 дітей (15 хлопчиків і 3 дівчинки). Одного разу до квартири постукали. Коли Роман Корнійко відчинив, то побачив двох кремезних чоловіків у чорних шкіряних курточках з поголеними головами. Без слів було зрозуміло хто ці люди. Один із них одразу вперся рукою в двері, не даючи їх зачинити, і запитав, чи є тут хлопчик Миколка.

Роман подумав, що ці люди прийшли забрати його і, можливо, заподіяти йому якесь зло. Зібравши всю свою сміливість, відповів, що є, але його нікому не віддадуть. Тоді другий гість сказав, щоб не хвилювалися, бо вони не за цим прийшли. Сходивши до машини,він приніс два мішки чаю. Зверху поклав гроші дітям на хліб з маслом до чаю. Чоловік сказав: «Ми просто намагалися допомагати Миколці, коли він жив на базарі. Відколи хлопець звідти зник, ми стали хвилюватися і розшукувати його. Дізнавшись, що він потрапив сюди, ми прийшли поглянути, як у нього тут справи».

Роман запросив їх до квартири. Після теплого спілкування з дітьми один із гостей  сказав: «Дякую за те, що Ви робите для них. У свій час ми були такими ж, але тоді нам ніхто не допоміг і ми стали тими, ким є. Хочемо ще якось Вам допомогти, аби ці діти уникли такої долі». Через деякий час від них привезли ще 100 літрів сливового соку.

  1. Історія про шість картоплин

«Отчий Дім» живе на добровільні пожертви і щодня залежить від Божої ласки. Коли навесні 2000 року закінчилися всі продукти, грошей на них теж не було. Деякий час співробітники «Отчого Дому» приносили їжу зі своїх домівок, але цього вистачило ненадовго. Тож керівник «Отчого Дому» Роман Корнійко поїхав у село до своїх батьків, щоб попросити хоча б кілька мішків картоплі. Але це була пізня весна і все вже було висаджено. Залишилося всього чотири мішки, щоб дожити до нового врожаю, тому батьки змогли йому дати тільки два.

Увечері Роман зустрів священнослужителя помісної Церкви і поділився з ним своїм тягарем. Той підбадьорив Романа і попросив зачекати до завтра. На ранок сталося диво: до будинку батьків Романа люди стали приносити не лише картоплю, а й інші овочі. Хтось ніс торбинку, хтось – відеречко, хтось віз на велосипеді кошик, а хтось – мішечок… На 9-ту годину ранку було зібрано 24 мішки картоплі! Тоді перед Романом постала інша проблема: як це благословення довезти до «Отчого Дому». Але Бог і цьому зарадив: до них підійшов сусід і запропонував допомогу, бо за 30 хвилин до Києва вирушала порожня вантажівка.

Проте на цьому історія не завершується. Перед самим від’їздом до нього прийшла вдова 92 років і принесла в руках шість великих картоплин. Вона сказала: «Синочку, вибач, будь ласка, що не даю більше – у мене в самої було лише дванадцять. Половину я залишила, а половину принесла твоїм дітям». Роман відмовлявся, але жінка рішуче заперечила: «Я не тобі даю і ти не маєш права залишити мене без нагороди. Візьми і передай цю картоплю Ісусу Христу. Дав би Бог мені з’їсти ту, що залишилася».

Роман привіз цю картоплю окремо від іншої й розповів усім мешканцям про її вартість. Дорожчої картоплі, мабуть, ніхто не їв у своєму житті. У Біблії є історія, коли бідна вдова поклала в скарбничку в храмі 2 лепти. Хоча порівняно з іншими це була невеличка пожертва, Ісус Христос звернув увагу саме на неї і сказав: «Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, — свій прожиток увесь» (Марка 12:43-44). У нашому випадку вдова принесла свій тижневий прожиток, оскільки могла з'їдати по картоплині в день. На обід усі діти й дорослі зібралися разом, зварили ці шість картоплин і з вдячністю з'їли, розділивши порівну між собою. Наїлися всі. І до кінця дня ніхто не хотів більше їсти, до приготовленої вечері навіть не торкнулися. Наступного дня до пана Романа зателефонували і повідомили, що на світанку ця вдова пішла у вічність. Вона передала Ісусу картоплю і пішла до Нього. Мабуть, Він зустрів її з тією нагородою, яку вона боялася втратити.

 

  1. ІСТОРІЯ ПРО ПЕРИНУ І ПОДУШКИ

Це трапилося у 1996 році на початку роботи «Отчого Дому». Після першої радіопередачі, в якій розповіли про намагання «Отчого Дому» допомогти знедоленим дітям, нам зателефонувала жінка похилого віку і запитала, чи маємо достатньо подушок для дітей. Почувши відповідь «ні», вона запропонувала приїхати і забрати в неї пухову перину, з якої можна зробити декілька гарних подушок. Вона розповіла, що в дитинстві сама була безпритульною. Відколи почула про діяльність «Отчого Дому», стала шукати способу нам допомогти. Ця перина стала їй просто пекти. Жінка пообіцяла, що, якщо ми не погодимося її забрати, то вона на пенсійні крихти винайме таксі і самотужки привезе перину.

Коли ми приїхали, жінка наполовину розділила свої продуктові запаси і наполягла, щоб ми і їх забрали для діточок. З подарованої нею перини вийшло шість прекрасних подушок. І хай ця жінка вже відійшла у вічність, та її подушки надалі щоночі ніжно торкаються дитячих голівок в «Отчому Домі», даруючи спокійний сон.

  1. Найдорожчі 10 гривень у світі

Свою частку в наше забезпечення вніс один чоловік похилого віку, який зрілі роки свого життя провів у в’язниці за віру в Господа Ісуса Христа. Відколи в одному з християнських журналів він прочитав про роботу «Отчого Дому», став заощаджувати. Ці 10 гривень, отримані від героя віри, заважили для нас набагато більше, ніж тисячі доларів, бо були не виділені не від надлишку, а від щоденного прожитку. Через тривале перебування за ґратами йому навіть на схилі життя доводиться тяжко працювати, заробляючи на щоденний хліб. Але його милосердя виявилося сильніше за матеріальну скруту, і він теж знайшов гроші на пожертву. Його приклад нас неабияк підбадьорює, надихає і додає віри.

Головна Про нас Діючі проекти Наші мрії Контакти Новини Як до нас долучитися Галерея Корисні матеріали Блоги
© 2011 Отчий дім Міжнародна Благодійна Фундація.